Модне видання VERSAL

Так уже склалося, що замки й фортеці давно манять туристів звідусіль. Європа у цьому плані тримає пальму першості, і є через що: багатомільйонний потік екскурсантів щорічно відвідує понад 8000 замків і палаців. Україні в цьому плані пощастило менше — оборонні твердині можна перелічити на пальцях, при цьому міцно заплющивши очі на їх стан. Найкраще збережені серед них —  замки Золотої Підкови, що на Львівщині.

Олесько. Замок королів.

Автомобілі мчать із шаленим свистом, за вікном пробігають нудні й закинуті ландшафти, які прагнуть урбаністики. І раптом — стоп! Удалині з’являється закутий у камінь і поставлений на горі лицар, який давно віджив свою епоху — Олеський замок, фірмова цукерка всіх замків Львівщини. Мало який турист не зможе похизуватися підкоренням цього замку. Зараз це зробити неймовірно просто: на автомобілі, автобусом, пішки або на фірмовому прокатному засобі — бричці. Тому екскурсантів і випадкових гостей, які побачили зненацька цікавинку здаля, тут хоч відбавляй.

Як і будь-який замок древніх епох, Олеський був спочатку дерев’яним, пізніше зодягнувся в камінь. Після цілої серії кровопролитних чвар, змов, битв Олесько переходить до польсько-литовських власників, які після втрати ним стратегічного значення перетворюють замок у шляхетську резиденцію, а з часу володіння цими землями Івана Даниловича італійське Відродження все більше відбивається на зовнішньому вигляді споруди.

Знаменною датою став 1629 рік, коли в замку народився внук Даниловича, майбутній король Польщі Ян ІІІ Собєський. Переповідають, що під час пологів над замком була страшенна гроза. Сильний удар грому начебто оглушив стару повитуху, а чорний мармуровий стіл, на якому сповивали немовля, тріснув. Присутні були шоковані, для них стало очевидним, що у світ прийшов сильний воїн (пізніше Ян увійде в історію як талановитий і енергійний король, рятівник не тільки Польщі, але й усієї Європи від турків). Історію зі старою бабою зараз не підтвердить ніхто (може, вона вже була глуха як тетеря), а от стіл зберігся до наших днів. Цікаво, що через 9 років після Яна в Олеському замку народився ще один майбутній король Польщі — Михайло Корибут-Вишневецький. Щоправда, меблі тоді не постраждали.

Дорослий Ян Собєський, відчуваючи, мабуть, сентименти до місця своєї появи на світ, викуповує замок у кредиторів і дарує своїй дружині Ма-рії Казимирі. Вона, як світська левиця, неодноразово пірнала в бурхливе море романів, хоча з картин помітно, що особливою красою не відзначалася (у той час були дуже своєрідні уявлення про вроду). Кажуть, що це вона запровадила моду на декольте: одного разу на ній луснув корсет, а Марія зробила вигляд, що так і має бути.

З приходом Жевуських у 1719 році замок реставрують і перетворюють у розкішний палац, а парк прикрашають статуями французьких скульпторів. Колосальні гроші були виділені на переоформлення інтер’єрів замку, декор стін і стелі. Кожна зала палацу мала своє ім’я: Портретна, Віденська, Дзеркальна, Європейська. Зі сторони це відлунювало кітчем і показним європейським ґламуром. Атмосфера цього місця навіювала на хазяїв зайву пишноту: їх життя складалося з полювань, балів, лакеїв, нічних горщиків і тисячі інших непотрібних ритуалів, одним з яких було мистецтво. 

Після смерті Северина Жевуського замком почав досить невміло керувати його брат, який пасивно ставився до своєї Олеської резиденції, тому з роками із замку позникали всі розкішні речі, які емігрували в облюбовані ним Підгірці. Підтримувати споруду не було вже ні бажання, ні грошей. Аби погасити борги, маєток продають за безцінь.

Останніми власниками були Залєські та Літинські, які незрозуміло з якого переляку купили практично занедбаний замок з купою сміття в більшій частині злиденних залів. Аварійний стан був настільки силь-ним, що жити можна було лише у двох кімнатках, решта ж стояла в повному запустінні. Таке бездарне ставлення ще більше підточувало споруду, а нестатки тільки сприяли цьому. Випадково знайдений в одній із кімнат скарб спричинив просто маніакальне руйнування всього підряд: було здерто паркет, розбито дорогі кахельні печі. А злий мефістофель і далі забавлявся цією місциною: п’ятнадцятихвилинного землетрусу було достатньо, щоб замок «усвідомив» свою приреченість. А в короткім часі ще й завалився замковий колодязь.

На зламі ХІХ століття замком заволоділа держава, яка вирішила зробити тут музей Собєського, але ці плани не вдалося втілити. У частині відреставрованих кімнат спромоглися відкрити від сили сільськогосподарську школу. Війна всіляко стримувала відновні роботи, натомість туди помістили польських військовополонених. Чергова пожежа доконала споруду назавжди, перетворивши її на суцільну руїну.

Вирватися з цього нещасливого безумства замку допомогла радянська влада, яка провела тут капітальну реставрацію та обладнала його під філіал Львівської картинної галереї.

Сьогоднішньому ж розквіту Олеський «воїн» завдячує своїм музейним скарбам, про вартість яких навіть важко подумати. Туристів можуть зацікавити музейні експонати меблів, гобеленів, дерев’яна скульптура (зокрема роботи галицького Мікеланджело — Георга Пінзеля), живопис, старовинні козацькі музичні інструменти. Видатне полотно «Битва під Віднем», яке можна розглядати кілька годин, настільки велике, що показана лише незначна його частина, решта ж просто згорнута в сувій.

Якщо досліджувати історію замку немає ніякого бажання, можна відпочити в гридниці, де вдало відродили давню епоху, порозвішувавши шкіри та сокири на стінах. Одяг персоналу, пошитий за модою Речі Посполитої, вселяє надію, що обслуговування тут чогось та й варте.

А можна просто прогулятися парком, милуючись вигадливими скульптурами сучасності. Та будьте обережні: кажуть, там часто люблять вештатися привиди, лоскочучи нерви екскурсантам.

Підгірці. Галицький Версаль.

Якихось кілька кілометрів від Олесько — і перед нами постає, наче з кадрів про «Трьох мушкетерів», величезний, монументальний палац із категорії Простонемаєслів. Лише трохи відрізняється він від кіношного, та й слова для опису його жалюгідного стану можна підібрати досить швидко: він зараз не такий досконалий, щоб гордо конкурувати з Лувром. Так, з натяжечкою, на слабеньку трієчку. 

В історію Підгірці назавжди ввійшли як найкращий український палац-резиденція для веселощів, радощів і солодкого відпочинку (після важких воєнних буднів, звісно). За гармонійність і витонченість пропорцій цей палац справедливо нарекли «маленьким Версалем» і то тільки з огляду на його дещо молодший вік, але аж ніяк не з претензією на красу. Погодьтеся самі, російський цар Петро І був настільки вражений величчю Підгорецького палацу, що вирішив неодмінно його перекопіювати вже через деякий час у своєму Петродворці.

Правда, невідомо, де «здер» цей макет Андреа де Аква, коли отримав замовлення збудувати заміський палац для нового власника цих земель — Конєцпольського. Як доповнення до прекрасної будівлі було облаштовано італійський парк.

Як і в сусідньому Олесько, тут добре «погосподарював» Б.Хмельницький: покинути розкішне помістя без жодного сліду було просто немислимо, тому Хміль з превеликим задоволенням перетовк мало не власною булавою вікна польської резиденції.

Трохи доведений до пуття з презентабельним виглядом палац і замок було віддаровано Собєським (пам’ятаєте, це вони оглушили ту стару бабку своїми пологами). До закладеного італійського парку було розбито ще й французький, з цілими каскадами водограїв, ажурними клумбами, бюстами вельмож і вечірнім моціоном у прохолодному затінку, де бігали екзотичні павичі.

Найбільшого розквіту, величі та шику палац набув із приходом тих самих Жевуських. Улюбленець усього лискучого й великосвітського, Вацлав з божественним трепетом у серці любив цей палац. Постійно тримаючи руку на пульсі моди, він почав завалювати кімнати настільки пишними речами, що їх вистачило б, певно, ще на три однотипні палаци. З вар’ятською пристрастю гроші сипалися на художні паркети, на пишну обробку стелі, мармурові каміни, хромовані печі, настінні розписи, годинники, дзеркала, килими й меблі. Кожен куточок палацу нагадував міні-музейчик: настільки сильно все було задавлено ґламурним лоском. Багато цінних речей Жевуський притягнув сюди з Олеського замку, до якого відчував апатію. Послухати грайливі звуки клавікорду в залах палацу (назви отримали від кольору тих речей, яких тут було надмір) або просто потусуватися — охочих завжди хоч відбавляй. Більш порядних приймали прямісінько в палаці, дрібніша шляхта зупинялася в постоялому дворі. Гучні гулянки, які тривали тижнями, прикрашалися святковими салютами, військовими парадами і гарматними залпами. Саме при Вацлаві на шпилях палацу назавжди поселили атлантів, які й досі не втомилися тримати планетарну атрибутику.

Через якийсь час солодке життя тут дещо притихло, а потім і зовсім зупинилося. Палац перевикуповували, він старів, руйнувався, кудись позникали цінні скульптури, гобелени, до стін ухопився грибок. Періодично на нового власника нападали дурощі: він то скарби шукав посеред парку й у стінах, то алхімією страждав, марно намагаючись хоч якось розбагатіти. До першої світової замок-палац ще так-сяк животів, нагадуючи напівголу куртизанку. Чудом були врятовані деякі експонати, решта ж або зникла, або була перевезена до Бразилії.

З приходом совітів життя тут відродилося, правда, зовсім не так, як би це могло наснитися у найстрашнішому сні польській шляхті. Терасами, алеями, коридорами замку почали нипати люди у білих халатах, розносячи всюди паличку Коха. Нічого іншого придумати не змогли, ніж віддати знічев’я шикарну резиденцію під тубдиспансер. На жаль, це гіркий досвід більшості споруд подібного типу.

Ще один сеанс шокової терапії — пожежа, яка тривала близько тижня (ого!), спопелив немічні залишки розкоші: паркетні настили, фрески й внутрішнє оздоблення залів перетворилися в жменьку попелу. Радше, у велику пригорщу, безславну й убогу.

Сьогодні в палаці, який є музеєм-заповідником, ще й філіалом Львівської галереї мистецтв, проводяться реставраційні роботи. Туристів усередину не пускають (спробуйте домовитися з охоронцем, деколи це допомагає). Незважаючи на тимчасові незручності, обшарпаний палац виглядає ще й досі довершено й елегантно. Спрагу до шедеврального споглядання тимчасово доведеться погамувати прогулянкою від центральної алеї, де маячіє ренесансний костел св. Йосипа, або вдовольнитися  спілкуванням з романтичним запустілим парком. На пам’ять можна придбати декілька сувенірів, які продають тут же.