РУБРИКИ 
Банкноти, які невпинним потоком пливуть на Україну, позначені пережитими страхами, приниженням, відчаєм, а також бабусиною, сестриною, матусиною та жіночою любов'ю. Ви навіть не уявляєте собі, з чим доводиться мати справу на чужині, які перепони долати…
Маріанна Сороневич, головний редактор Української газети в Італії
На телефонні переговори цього місяця вона витратила 200 євро. Це майже третина її заробітної плати. На Україну телефонувала по кілька разів на день. У неї народилася внучка. «Давай, я послухаю, як вона їсть. Послухаю, як плаче. Доню, вишли мені фото — я так хочу подивитися на свою внучку». Про внуків мріяла ще з того часу, як діти ходили до сьомого класу. А потім — закінчення школи, потрібно вступати до ВНЗ. Вона зібрала невеличку валізку і, як багато наших співвітчизників, поїхала до Італії... Не на батьківщину Бокаччо і Петрарки, не до землі натхнення, мистецтва й архітектурних див, а до іншої Італії — тієї, де навпіл ламаються долі, де сльозами вистраждана надія повернутися додому задихається від зашморгу з ненависних євро, на які вдома чекають діти, чоловік, рідня...
Рим. Станція метро Оттавіано сан П’єтро, або просто Оттавіано, як її називають українці. Натовпи туристів виходять із вагонів і прямують до площі Святого Петра. Кожен із усмішкою на обличчі, в передчутті відвідин найвідомішої в світі базиліки і в ейфорії від довгоочікуваної відпустки, вони не помічають людей, що стоять коло виходу із підземного переходу. Тижнями, а часом місяцями, стоять тут люди в очікуванні, що хтось «принесе» вакантне місце. Спеціалісти, які в Україні були вчителями, лікарями, інженерами, раді вхопитися тут за будь-яку пропозицію: доглядати дітей, старих, немічних, паралізованих, неповносправних…
В останні роки Євроспілка, прагнучи припинити потік нелегалів, обмежила кількість віз, проте на Оттавіано завжди хтось є, той, хто приїхав недавно. Тепер люди добираються до «землі обітованої» в подвійному дні вантажівок, ідуть через кордон пішки або їдуть обхідними шляхами з фальшивими візами.
У полудень Оттавіано порожніє: всі прямують до Карітасу — благодійної організації для безхатченків. Обідають просто на вулиці, посідавши навколо фонтану: монахині видають кожному виделки та невеликі контейнери з макаронами, заправленими соусом, — ситний, проте одноманітний обід. Часом дають ще фрукти або йогурт. Наспіх пообідавши, поспішають назад на площу: в обідній час, коли в хатніх працівників двогодинна перерва, є велика ймовірність, що хтось принесе роботу. «Купити» її можна десь за 150–300 євро.
Тут швидко знайомляться і, щоб згаяти час, діляться наболілим, розповідають про поневіряння на чужині. І в кожного своя доля, своя історія, своє перехрестя відчаю і надії.
А ти чого приїхала?
(Ольга, 30 років, за професією — вчитель біології)
Кожен день для Ольги ставав роком. Серце більше не боліло. Наче цементом покрилося ще тоді, коли чоловік запропонував їй: «А може, ти поїдеш в Італію? Марійка там уже три роки. І Люба теж там. Дивись, яку огорожу поставили, хату перекрили… — Оля подивилася сумно-сумно. — Та тільки на рік чи два. Дітей же якось потрібно вчити, правда?».
«Поїду…» — розуміла, що зарплату не виплачують, ціни ростуть, а треба багато чого… Про те, як страшно їй тоді було, — ніхто не знав. Ніби востаннє обійняла доньку, поцілувала тата й сіла в машину. Чоловік зачинив хвіртку, залишившись удома… Вона нічого не хотіла показувати, вдавала веселу, безтурботну — ніби це хтось інший їде в нікуди.
Оля працювала в сім’ї, де були чоловік, жінка та три доньки. Роботи мала дуже багато, але вона раділа й цьому, бо ж треба віддати гроші. А діти були різні. Оля придивлялась до них, а вони — до неї. Найменша мала два з половиною роки. Постійно вередувала і казала: «Ти погана». А середня все хотіла кулачком стукнути. Старша ж споглядала тільки спідлоба. Часто, вкладаючи малечу спати, Оля співала колискову крізь сльози. А перед очима — її рідна донечка: як вона там? Чи не голодна? Чи співає їй хто колискову?..
Не співає. Тьотя Таня — сусідка через дві хати — недолюблювала маленьку Маринку. Кричала й завжди придиралася до неї. Оля, коли їхала, сама попросила подругу допомагати доньці й чоловіку. Жінка часто заходила, але більше погомоніти з чоловіком, іноді приносила щось смачненьке. Все село говорило про те, що в Тані з Олиним благовірним надто вже ніжні стосунки, як на сусідські: поговорювали навіть, що за гроші, вислані з Італії, він купував коханці ювелірні прикраси. Одного разу до безпечної заробітчанки зателефонувала тітка: «Дитино, кидай ту заграницю, їдь додому — рятуй сім’ю». Не дочекавшись документів на легалізацію, Оля заледве доробила до кінця місяця і, накупивши якихось подарунків близьким, подалася додому. Про приїзд не говорила нікому. Зайшла до хати — там прибрано і пахне червоним борщем. Маринка в школі. Чоловіка теж не було вдома. Сльози здавлювали горло. Хотілося ридати. В домі не було нічого нового — ні ремонту, на який рік поневірялася в чужій родині, ні нового дивана, ні огорожі… Чоловік зайшов несподівано. Хвилину стояв мов онімілий. Оля вагалася: кинутися в обійми, розплакатися чи почати ставити запитання. Першим із запитаннями визначився він: «А ти чого приїхала?..».
Розлука заради кохання
(Тетяна, 22 роки, офіціант)
Таня з Юрою зустрічалися два роки. Якось поволі почала заходити мова про весілля. Але жити було ніде, та й перспективи найближчим часом не обіцяли нічого втішного: на дві зарплати офіціантів навіть на однокімнатну квартиру навряд чи до кінця життя назбираєш. І з батьками ділити квадратні метри теж не хотілося. Любили одне одного шалено, але поки не стануть на ноги, стосунки вирішили не узаконювати. Ситуацію змінив один телефонний дзвінок: Тетянина двоюрідна сестра, яка вже чотири роки була на заробітках в Італії, зателефонувала, щоб привітати дівчину з Днем наро–дження. «Слухай, а що ти там сидиш — приїжджай до мене, влаштуєшся якось, потім і Юру до себе забереш. За який рік–два назбираєте на квартиру».
Здавалося, їх сльози були рясніші за дощ, який безпорадно стукав по дахах автобусів і покрівлях стоянок міського автовокзалу. Вона їхала в нікуди, він почував себе нічим, проте обоє вірили, що ця розлука заради того, щоб потім усе життя бути разом.
Сумуючи за коханою, Юра знайшов розвагу… в ігрових автоматах, витрачаючи на це всі гроші. З часом якось сам змінився. По телефону його голос був чужим — Таня це відчувала. Все частіше говорив похапцем, поспішав кудись, іноді міг і зовсім не брати слухавки. За якийсь час хтось із родичів чи знайомих почав натякати Тані, що бачив хлопця в компанії ефектної білявки. Він, звісно, виправдовувався — мовляв, колега по роботі. Минуло чотири місяці, й сам зізнався: повернувся до колишньої дівчини. Таня в розпачі приїхала додому. Чому — сама не знала. Думала, буде плакати й благати, щоб повернувся. А коли побачила його — на душі повіяло холодом. Поруч стояла чужа людина. Зовсім чужа. Юра просив вибачення. Вона побажала йому щастя і за два тижні знову поїхала до Італії: їй ще треба було віддавати гроші, яких назичила, щоб виїхати перший раз.
Довго про Таню нічого не було чути. А потім хтось сказав, що вона вийшла заміж за старшого італійця. Додому через кілька років приїхала з маленьким сином на власному авто. Красива, ефектна, в дорогій норковій шубі. І весь час усім говорила: «Я щаслива, я така щаслива!». Надто часто говорила. Так, коли перш за все хочуть у чомусь переконати самого себе.
Сьогодні в Італії проживає близько 3,5 млн. українців, 90 % з яких — жінки. Для самих італійців такий феномен — уже звичний, усе ж час від часу викликає запитання: чому саме жінка, а не чоловік їде на важке заробітчанство? «Бо жінкам там роботу знайти значно легше», — мають готове виправдання «охоронці домашнього вогнища», а саме таку соціальну роль успішно освоюють численні представники сильнішої половини нашої області. Справді — в Італії легше знайти роботу прибиральниці, няні чи доглядальниці за хворими й немічними. Вона оцінюється від 700 до 1000 євро в місяць. Самі ж італійки вважають таку роботу ганебною та низькооплачуваною (вони шукають вакансії з окладом не менше 1500 євро). На роботу за кордон їдуть здебільшого ті жінки, в яких у потрібний момент поруч не було сильного чоловіка. А цей момент найчастіше настає, коли дітям доводиться отримувати вищу освіту, віддавати борги чи збирати на житло (собі або щойно одруженим дітям). І такі соціальні передумови — це не тільки тисячі покривджених душ, але й розбитих сімей. Кількість розлучень на Івано-Франківщині, як свідчить невблаганна статистика, почала зростати в середині 90-х років, і ось уже кілька років поспіль в області реєструється чотири тисячі розірваних шлюбів. Соціологи прийшли до висновку: однією з причин швидкого розпаду сімей стала саме так звана четверта хвиля трудової міграції — масове закордонне заробітчанство. Найчастіше подружні стосунки розриваються саме в сім’ях, у яких на заробітки наважилися податися жінки. Більше того, серед заробітчанок навіть народилася трагічна приказка: «Через рік нема чого вертатися додому, через два — нема з чим, а через три — вже нема до кого…». Проте саме повернення додому — таке бажане і довгоочікуване — теж може стати не зовсім приємним сюрпризом. «Італійський синдром» — явище, яким супроводжується адаптація заробітчан удома, вже отримало свою назву серед психологів і соціологів. Дуже часто після повернення додому очевидним і болючим стає те, що близькі люди змінилися, віддалилися, звикли до того, що ваша присутність у їхньому житті визначається лише щомісячними грошовими переказами. Так, лише заробітчани з Івано-Франківщини щороку різними способами переправляють на батьківщину від 700 млн. до 1 млрд. євро. «Такі потужні вливання в економіку області все одно не можуть перекрити тих соціальних аномалій, які почали формуватися з кінця 90-х», — констатують соціологи. Йдеться і про так зване «соціальне сирітство», — діти, батьки яких поїхали за кордон і довірили виховання своїх чад родичам чи самим собі.
«Хіба я покинула б своє дитя, коли могла б йому хоч щось дати на Україні? Чоловікової зарплатні вистачало на продукти, моєї — медсестринської — на оплату соціальних послуг. А за що Іринці нову спідничку купити? Туфельки? Вона ж уже виростає, хоче вдягатися гарно, як подружки…» — розповідає Мирослава, заробітчанка з Неаполя.
Важка дилема: їхати шукати кращої долі для дітей за кордон чи залишитися вдома і в скруті формувати їх позитивне уявлення про життя. Життя, в якому, як не прикро, вони самі ж колись, можливо, не знайдуть іншого виходу, окрім як поїхати за кордон.
За даними українського консульства в Римі, щороку запити про дозвіл на шлюб з італійцями роблять три тисячі українок. І останнє, що хочеться зробити — це осудити їх. Хто знає, чому так склалися обставини? Може, помста, розчарування, зневіра чи ще щось інше керувало думками цих жінок. А дехто з них стверджує, що кохання. Хто знає, чи стала для них та — інша Італія — землею натхнення, мистецтва і архітектурних див? Можливо. От тільки надто часто вони повторяють, що щасливі…
Людмила Масик
Коментарі