РУБРИКИ 
Є два види самотності: самотність наодинці з собою і… самотність удвох... з коханою людиною. Настя з Деном сиділи мовчки, наче зовсім чужі люди. Розпач, біль, гостра досада — все це робило її такою немічною. Не вистачало слів на сльози і слова, навіть на те, щоб надати погляду питального змісту. Він мовчав, адже не мав що сказати… Натягнута пауза обірвалася телефонним дзвінком. Телефонували з туристичного агентства — повідомити, що рейс до Італії переноситься на день. Хоча тепер це вже не важливо. Напевне, він полетить без неї чи поверне квитки.Його скуте «пробач» органічно вписалося в її схлипування, яке раптом чомусь вирвалося назовні з глибини душі. В чорну валізу інертно закинула якийсь одяг, піжаму і червоні чобітки.
«Решту заберу завтра. Поки що ключі не залишаю», — знесилено промовила Настя, натякнувши, що завтра його не має бути в цьому домі.
На зупинці було безлюдно. За півгодини повз розгублену дівчину промайнули майже всі маршрутні таксі. В жодне з них Настя так і не сіла: куди їхати — вона не знала. «Невже саме так почувають себе засуджені на смерть? Яке тепер життя без нього? Яке з ним після зради?» — тисячі питань без відповіді ще більше в’їдалися в понівечене дівоче серце.
Настя купила пачку «Парламенту» і взяла в руки свою першу в житті цигарку. Прикурити не було чим. Купила ще й запальничку. Глибока затяжка туго здавила горло — дівчина закашлялася, мов підліток у темному під’їзді. Тепер вона здалася собі трішки гіршою. Ну, хоча б на півсходинки опустилася до його рівня. Хоча, до такої низини не просто опускаються — до неї падають. Парадокс: до цього вона завжди вважала, що до рівня ідеального Дениса потрібно довго дотягуватися. Що, загалом, Настя й робила останніх три чи чотири роки.
***
Денис орендував офіс біля їхнього салону. Не те щоб салон — так, невеличка перукарня. Студентка — першокурсниця Настя влаштувалася туди адміністратором заради хоча б якогось підробітку. Тепер не доводилося випрошувати в мами гроші на кишенькові витрати. Окрім того, колектив перукарні був дружнім і в вільний час будь-хто з персоналу міг зробити дівчині стильну стрижку, манікюр, макіяж... У солярії можна засмагати — скільки забажаєш. Тож у свої 18 дівчина виглядала дуже ефектно і стильно.
***
«Та… припини ти! Всі вони — однакові. «Паритись» ще через це. Ти ж знаєш, сонечко: все, що здається нам кінцем, насправді може бути лише початком! Згадай, як мені було важко, коли ми з Вадимом розлучилися. Але я б тоді не зустріла свого Олега!..» — Настя сиділа в Каті на кухні й пила глінтвейн. Добре промерзнувши на зупинці, вона не придумала нічого кращого, як взяти таксі й приїхати до своєї інститутської подруги. Разом вони пережили все: їхній з Деном перший поцілунок, першу близькість, довгий підбір ідеальної весільної сукні. А от зараз — перша зрада. Не перша. А просто зрада. Вона піде від нього. Це беззаперечно. Піде.
«Знаю, мої слова зараз здаються тобі банальними, але побачиш — воно мине… Залишить тебе. Поки поживеш у мене… Для чого тобі засмучувати хвору маму? А Дена краще якийсь час узагалі не бачити. Час усе загоїть… Потім поставишся до цього простіше. Ти пробач, що я тоді зателефонувала — не могла більше цього терпіти», — марно намагалася заспокоїти стривожену Настю її краща подруга.
Один телефонний дзвінок поділив усе життя Насті на «до» і «після». Причому, там — після — не було нічого. Вона давно намагалася заплющувати очі на зрозумілі натяки подруги про те, що в Дена хтось є. Намагалася не зважати на «кричущі нюанси» на зразок пропущених дзвінків із невідомих номерів у її присутності чи запах жіночих парфумів від коханого. Одного вечора зателефонувала Катя і сказала: «Вони в «Черчелі». Так просто. Так… примітивно.
Настя вирішила поїхати туди, щоб переконатися: це не так. Довести всім і собі, що Ден не може… Проте на всякий випадок вдяглася ефектно: бордові атласні штани й норкова накидка поверх напівпрозорого чорного топа. Вона ж дружина Дена, тому має виглядати на всі 100 %! Цього він її навчив.
***
– Я знаю: моя жінка — найкрасивіше, що могла створити природа.
– Але я ще не твоя жінка!
– Ні, ти вже давно моя… Такий діамант не може належати ще комусь… — Ден говорив так, що в Насті мурашки бігали по шкірі. Вона хотіла розуміти це по-своєму — так, як і має розуміти маленька принцеса, яка вірить у казку про Попелюшку. Від їхнього з Деном знайомства минув лише місяць, а життя набуло зовсім іншого сенсу і відкрило для неї нову сторінку. Було так добре, спокійно, і... вперше в житті дівчина відчула себе в безпеці. Саме в цих обіймах, у його руках…
Спочатку він сприйняв її за дочку власниці салону. Тьотя Віра — мама Каті — часто підвозила їх із подругою до перукарні на своєму чорному джипі. Настя завжди мріяла про такий. Вона боялася зізнатися, що не є дочкою багатої бізнес-леді, бо їй здавалося, що це якось вплине на їхні стосунки. Як і те, що він дізнається її вік. Денис був самодостатнім 27-річним чоловіком. А вона — просто студенткою, яка жила з мамою в однокімнатній квартирі на окраїні міста. Та навіть коли одного разу Катя «випадково» розповіла правду, він узагалі ніяк не зреагував. Ден давно все знав. Знав про дівчинку, яку взяв у своє життя, під свою відповідальність — як Маленький Принц. Її великої мрії.
***
Уже на паркінгу біля кафе їй стало душно й у голові запаморочилося. Його машина таки була тут. Вона розрахувалася з таксистом і поправила зачіску. На губи нанесла блиск кольору шампань. У кафе зайшла швидко і рішуче — краще покінчити з цим одразу. Зараз вони з Деном поїдуть додому, вона напече його улюблених млинців із вершками та бананами, запарить гарячого чаю… Або просто сядуть на веранді й вип’ють по келиху глінтвейну…
У ресторані було всього кілька відвідувачів: дві блондинки за столиком біля вікна, один чоловік із запаленою цигаркою в руках і… Ден. Сам. На стільці навпроти нього висіла маленька леопардова сумочка. Схоже, він саме оплатив рахунок. Із глибини зали вийшла ефектна струнка брюнетка. Настя стояла, наче воскова фігура, коли Ден підвівся і повернувся обличчям до виходу, щоб допомогти одягнути своїй супутниці плащ. На що Настя зовсім не сподівалася в цей момент — на безглузду усмішку. А вона з’явилася сама по собі на губах із блиском кольору шампань. Настя не пам’ятає, що він кричав їй услід. Не пам’ятає, як добиралася додому. І скільки просиділа з вимкнутим світлом у холодній кімнаті. Холодній від сліз і самотності. Здається, минула вічність до того моменту, коли в під’їзді задзвеніли його ключі. Він увімкнув світло. Сів на підлогу і опустив голову на її коліна. Нічого не пояснюючи. Не виправдовуючись. Говорити не було що. Вона все бачила.
***
– Катю, а ми в Італію їдемо…
– З Деном?
– Ага.
– Супер! Ден у тебе молодець. А чому саме Італія?
– Ну, він якось запитав мене, яка моя мрія. Я сказала, що хочу побачити Венецію…
У Венеції Настя накупила багато масок — маленьких, сувенірних. Колись бачила їх по телевізору і дуже вподобала собі. Ввечері розклала їх на ліжку в готелі, щоб показати Дену.
– А для чого тобі стільки?
– Вони такі красиві.
– Красиві… По-справжньому красиві тільки ті, хто не носить масок.
– Я не ношу, просто хочу повісити їх на стіну.
– Знаю, що не носиш. За це більше всього люблю тебе. То привезеш собі ще потім.
– Коли?
– Наступного року. Хочеш, ми щороку третього березня літатимемо в Італію.
– Чому третього березня?
– Я попрошу тебе стати моєю дружиною.
Ден вийняв маленьку коробочку з перснем. У повітрі пахло весною, трохи гнилуватою водою і… щастям!
***
– Ден знову телефонував? Слухай, Насте, може б ти поговорила з ним…
Катя гортала якийсь журнал і з усієї сили намагалася вдати байдужість.
– Для чого?
– Каже, що скучає за тобою. Життя в нього ніяк не складається. Просить, щоб я пояснила тобі, що не варто так по-дитячому сприймати цю ситуацію. З ким не буває? Та й не спали вони — принаймні він мене в цьому переконував. Проте тобі вирішувати…
Настя не бачилася з ним два роки. Чи навіть два з половиною. Щоб розвіятись, спочатку пішла на якісь курси. Там учили складати бізнес-плани. Продала подаровані ним прикраси й орендувала невелике приміщення біля маминої квартири, в якому вирішила зробити перукарню. З часом справи пішли вгору. Виявляється, в Насті був талант бізнес-вумен. Вона почала відкривати в собі нові якості: вольовий характер, міцність духу і… віру в себе. Таким у бізнесі був Ден. Вона майже пробачила йому, бо зрозуміла: багато чого навчилася у нього. Зрада — це справді банально. Є речі, які можна пробачити.
– Насте, насправді я прийшла у справі: мама назавжди їде в Іспанію. Пам’ятаєш, я розповідала про іноземця, з яким вона познайомилася?
Катя раптом змінила інтонацію.
– Ну…
– У них любов… Тому мама хоче продати салон. Але комусь чужому… якось шкода. Краще викупиш його ти. Заплатиш, скільки зможеш, а потім частинами віддаватимеш. Мама каже, що в твоїх руках він не пропаде…
Угоду святкували в салоні всім колективом. У приміщенні нещодавно зробили ремонт, тому Настя вирішила поки нічого не змінювати. Хіба так — дрібнички…
Наступного дня дівчина прийшла до салону з двома великими картонними коробками десь о пів на восьму ранку. Нікого ще не було. Вона ввімкнула тиху музику і натхненно почала оформляти вітрину: на довгих нитках одна за одною в скляному відображенні відбивалися венеціанські маски — добрі й злі, сумні й веселі, просто замріяні… До салону під’їхав чорний мерседес. Її рука раптом заніміла — це була машина Дениса. Боже, невже його офіс і досі тут? Настя за секунду опанувала себе й глибоко вдихнула. Тепер вона інша — не та безпорадна дівчинка, для якої існував тільки його світ. Тепер вона сильна, самодостатня. Ось поруч із його автомобілем припаркований її джип. Тут її салон. Хоча, це дурниці — найголовніше, що вона залишилася собою.
Ден підійшов і привітався. Її ноги підкошувалися, а маленька маска, що була в руках, раптом упала на землю. Він зробив недолугий комплімент, після чого прямо, наче по діагоналі, запитав:
– Насте, ти не пробачила мені?
– Пробачила. Давно.
– Серйозно? Боже, сонечко…
Ден зробив два кроки вперед і розвів руки, щоб обійняти її.
– Ти ж розумієш. Це життя. Ми можемо все забути й почати спочатку. Я не можу без тебе…
Він наважився підійти ближче і підняти з землі венеціанську маску.
– Тільки поглянь — не розбилася…
– Так, розбивається тільки справжнє. А маски — це ілюзія… Денисе, знаєш, я щаслива зараз. У мене є кохана людина. У мене все дуже добре… Ти не потрібен мені.
Він кивнув головою і якось зніяковіло витягнув із кишені мобільного. Поглянув на годинник. Удав, що спізнюється. І лише сухо промовив:
– Ти хоч телефонуй, коли що…
Що він міг іще сказати в такій ситуації? Настя всміхнулася і схилила голову набік. І раптом відчула, що обличчя її наче трішки скам’яніло. Як маска. Не страшно носити маски. Якщо приховуєш за ними щось справжнє. Щось, яке живе в тобі, й те, що одного разу вже спробували розбити.
Виявляється, є ще один вид самотності, самотність-помста. Це коли ще трохи боляче, ти приходиш додому, запарюєш гарячий чай і печеш млинці з бананами та вершками. А потім сидиш на веранді й довго згадуєш минуле. Але без сліз та істерики — зі спокоєм венеціанської маски. І десь там, у глибині душі, тебе переповнює дивне передчуття: незабаром станеться щось несподіване і неймовірне. А в повітрі знову пахне весною, трішки гнилуватою водою і… щастям!
«Решту заберу завтра. Поки що ключі не залишаю», — знесилено промовила Настя, натякнувши, що завтра його не має бути в цьому домі.
На зупинці було безлюдно. За півгодини повз розгублену дівчину промайнули майже всі маршрутні таксі. В жодне з них Настя так і не сіла: куди їхати — вона не знала. «Невже саме так почувають себе засуджені на смерть? Яке тепер життя без нього? Яке з ним після зради?» — тисячі питань без відповіді ще більше в’їдалися в понівечене дівоче серце.
Настя купила пачку «Парламенту» і взяла в руки свою першу в житті цигарку. Прикурити не було чим. Купила ще й запальничку. Глибока затяжка туго здавила горло — дівчина закашлялася, мов підліток у темному під’їзді. Тепер вона здалася собі трішки гіршою. Ну, хоча б на півсходинки опустилася до його рівня. Хоча, до такої низини не просто опускаються — до неї падають. Парадокс: до цього вона завжди вважала, що до рівня ідеального Дениса потрібно довго дотягуватися. Що, загалом, Настя й робила останніх три чи чотири роки.
***
Денис орендував офіс біля їхнього салону. Не те щоб салон — так, невеличка перукарня. Студентка — першокурсниця Настя влаштувалася туди адміністратором заради хоча б якогось підробітку. Тепер не доводилося випрошувати в мами гроші на кишенькові витрати. Окрім того, колектив перукарні був дружнім і в вільний час будь-хто з персоналу міг зробити дівчині стильну стрижку, манікюр, макіяж... У солярії можна засмагати — скільки забажаєш. Тож у свої 18 дівчина виглядала дуже ефектно і стильно.
***
«Та… припини ти! Всі вони — однакові. «Паритись» ще через це. Ти ж знаєш, сонечко: все, що здається нам кінцем, насправді може бути лише початком! Згадай, як мені було важко, коли ми з Вадимом розлучилися. Але я б тоді не зустріла свого Олега!..» — Настя сиділа в Каті на кухні й пила глінтвейн. Добре промерзнувши на зупинці, вона не придумала нічого кращого, як взяти таксі й приїхати до своєї інститутської подруги. Разом вони пережили все: їхній з Деном перший поцілунок, першу близькість, довгий підбір ідеальної весільної сукні. А от зараз — перша зрада. Не перша. А просто зрада. Вона піде від нього. Це беззаперечно. Піде.
«Знаю, мої слова зараз здаються тобі банальними, але побачиш — воно мине… Залишить тебе. Поки поживеш у мене… Для чого тобі засмучувати хвору маму? А Дена краще якийсь час узагалі не бачити. Час усе загоїть… Потім поставишся до цього простіше. Ти пробач, що я тоді зателефонувала — не могла більше цього терпіти», — марно намагалася заспокоїти стривожену Настю її краща подруга.
Один телефонний дзвінок поділив усе життя Насті на «до» і «після». Причому, там — після — не було нічого. Вона давно намагалася заплющувати очі на зрозумілі натяки подруги про те, що в Дена хтось є. Намагалася не зважати на «кричущі нюанси» на зразок пропущених дзвінків із невідомих номерів у її присутності чи запах жіночих парфумів від коханого. Одного вечора зателефонувала Катя і сказала: «Вони в «Черчелі». Так просто. Так… примітивно.
Настя вирішила поїхати туди, щоб переконатися: це не так. Довести всім і собі, що Ден не може… Проте на всякий випадок вдяглася ефектно: бордові атласні штани й норкова накидка поверх напівпрозорого чорного топа. Вона ж дружина Дена, тому має виглядати на всі 100 %! Цього він її навчив.
***
– Я знаю: моя жінка — найкрасивіше, що могла створити природа.
– Але я ще не твоя жінка!
– Ні, ти вже давно моя… Такий діамант не може належати ще комусь… — Ден говорив так, що в Насті мурашки бігали по шкірі. Вона хотіла розуміти це по-своєму — так, як і має розуміти маленька принцеса, яка вірить у казку про Попелюшку. Від їхнього з Деном знайомства минув лише місяць, а життя набуло зовсім іншого сенсу і відкрило для неї нову сторінку. Було так добре, спокійно, і... вперше в житті дівчина відчула себе в безпеці. Саме в цих обіймах, у його руках…
Спочатку він сприйняв її за дочку власниці салону. Тьотя Віра — мама Каті — часто підвозила їх із подругою до перукарні на своєму чорному джипі. Настя завжди мріяла про такий. Вона боялася зізнатися, що не є дочкою багатої бізнес-леді, бо їй здавалося, що це якось вплине на їхні стосунки. Як і те, що він дізнається її вік. Денис був самодостатнім 27-річним чоловіком. А вона — просто студенткою, яка жила з мамою в однокімнатній квартирі на окраїні міста. Та навіть коли одного разу Катя «випадково» розповіла правду, він узагалі ніяк не зреагував. Ден давно все знав. Знав про дівчинку, яку взяв у своє життя, під свою відповідальність — як Маленький Принц. Її великої мрії.
***
Уже на паркінгу біля кафе їй стало душно й у голові запаморочилося. Його машина таки була тут. Вона розрахувалася з таксистом і поправила зачіску. На губи нанесла блиск кольору шампань. У кафе зайшла швидко і рішуче — краще покінчити з цим одразу. Зараз вони з Деном поїдуть додому, вона напече його улюблених млинців із вершками та бананами, запарить гарячого чаю… Або просто сядуть на веранді й вип’ють по келиху глінтвейну…
У ресторані було всього кілька відвідувачів: дві блондинки за столиком біля вікна, один чоловік із запаленою цигаркою в руках і… Ден. Сам. На стільці навпроти нього висіла маленька леопардова сумочка. Схоже, він саме оплатив рахунок. Із глибини зали вийшла ефектна струнка брюнетка. Настя стояла, наче воскова фігура, коли Ден підвівся і повернувся обличчям до виходу, щоб допомогти одягнути своїй супутниці плащ. На що Настя зовсім не сподівалася в цей момент — на безглузду усмішку. А вона з’явилася сама по собі на губах із блиском кольору шампань. Настя не пам’ятає, що він кричав їй услід. Не пам’ятає, як добиралася додому. І скільки просиділа з вимкнутим світлом у холодній кімнаті. Холодній від сліз і самотності. Здається, минула вічність до того моменту, коли в під’їзді задзвеніли його ключі. Він увімкнув світло. Сів на підлогу і опустив голову на її коліна. Нічого не пояснюючи. Не виправдовуючись. Говорити не було що. Вона все бачила.
***
– Катю, а ми в Італію їдемо…
– З Деном?
– Ага.
– Супер! Ден у тебе молодець. А чому саме Італія?
– Ну, він якось запитав мене, яка моя мрія. Я сказала, що хочу побачити Венецію…
У Венеції Настя накупила багато масок — маленьких, сувенірних. Колись бачила їх по телевізору і дуже вподобала собі. Ввечері розклала їх на ліжку в готелі, щоб показати Дену.
– А для чого тобі стільки?
– Вони такі красиві.
– Красиві… По-справжньому красиві тільки ті, хто не носить масок.
– Я не ношу, просто хочу повісити їх на стіну.
– Знаю, що не носиш. За це більше всього люблю тебе. То привезеш собі ще потім.
– Коли?
– Наступного року. Хочеш, ми щороку третього березня літатимемо в Італію.
– Чому третього березня?
– Я попрошу тебе стати моєю дружиною.
Ден вийняв маленьку коробочку з перснем. У повітрі пахло весною, трохи гнилуватою водою і… щастям!
***
– Ден знову телефонував? Слухай, Насте, може б ти поговорила з ним…
Катя гортала якийсь журнал і з усієї сили намагалася вдати байдужість.
– Для чого?
– Каже, що скучає за тобою. Життя в нього ніяк не складається. Просить, щоб я пояснила тобі, що не варто так по-дитячому сприймати цю ситуацію. З ким не буває? Та й не спали вони — принаймні він мене в цьому переконував. Проте тобі вирішувати…
Настя не бачилася з ним два роки. Чи навіть два з половиною. Щоб розвіятись, спочатку пішла на якісь курси. Там учили складати бізнес-плани. Продала подаровані ним прикраси й орендувала невелике приміщення біля маминої квартири, в якому вирішила зробити перукарню. З часом справи пішли вгору. Виявляється, в Насті був талант бізнес-вумен. Вона почала відкривати в собі нові якості: вольовий характер, міцність духу і… віру в себе. Таким у бізнесі був Ден. Вона майже пробачила йому, бо зрозуміла: багато чого навчилася у нього. Зрада — це справді банально. Є речі, які можна пробачити.
– Насте, насправді я прийшла у справі: мама назавжди їде в Іспанію. Пам’ятаєш, я розповідала про іноземця, з яким вона познайомилася?
Катя раптом змінила інтонацію.
– Ну…
– У них любов… Тому мама хоче продати салон. Але комусь чужому… якось шкода. Краще викупиш його ти. Заплатиш, скільки зможеш, а потім частинами віддаватимеш. Мама каже, що в твоїх руках він не пропаде…
Угоду святкували в салоні всім колективом. У приміщенні нещодавно зробили ремонт, тому Настя вирішила поки нічого не змінювати. Хіба так — дрібнички…
Наступного дня дівчина прийшла до салону з двома великими картонними коробками десь о пів на восьму ранку. Нікого ще не було. Вона ввімкнула тиху музику і натхненно почала оформляти вітрину: на довгих нитках одна за одною в скляному відображенні відбивалися венеціанські маски — добрі й злі, сумні й веселі, просто замріяні… До салону під’їхав чорний мерседес. Її рука раптом заніміла — це була машина Дениса. Боже, невже його офіс і досі тут? Настя за секунду опанувала себе й глибоко вдихнула. Тепер вона інша — не та безпорадна дівчинка, для якої існував тільки його світ. Тепер вона сильна, самодостатня. Ось поруч із його автомобілем припаркований її джип. Тут її салон. Хоча, це дурниці — найголовніше, що вона залишилася собою.
Ден підійшов і привітався. Її ноги підкошувалися, а маленька маска, що була в руках, раптом упала на землю. Він зробив недолугий комплімент, після чого прямо, наче по діагоналі, запитав:
– Насте, ти не пробачила мені?
– Пробачила. Давно.
– Серйозно? Боже, сонечко…
Ден зробив два кроки вперед і розвів руки, щоб обійняти її.
– Ти ж розумієш. Це життя. Ми можемо все забути й почати спочатку. Я не можу без тебе…
Він наважився підійти ближче і підняти з землі венеціанську маску.
– Тільки поглянь — не розбилася…
– Так, розбивається тільки справжнє. А маски — це ілюзія… Денисе, знаєш, я щаслива зараз. У мене є кохана людина. У мене все дуже добре… Ти не потрібен мені.
Він кивнув головою і якось зніяковіло витягнув із кишені мобільного. Поглянув на годинник. Удав, що спізнюється. І лише сухо промовив:
– Ти хоч телефонуй, коли що…
Що він міг іще сказати в такій ситуації? Настя всміхнулася і схилила голову набік. І раптом відчула, що обличчя її наче трішки скам’яніло. Як маска. Не страшно носити маски. Якщо приховуєш за ними щось справжнє. Щось, яке живе в тобі, й те, що одного разу вже спробували розбити.
Виявляється, є ще один вид самотності, самотність-помста. Це коли ще трохи боляче, ти приходиш додому, запарюєш гарячий чай і печеш млинці з бананами та вершками. А потім сидиш на веранді й довго згадуєш минуле. Але без сліз та істерики — зі спокоєм венеціанської маски. І десь там, у глибині душі, тебе переповнює дивне передчуття: незабаром станеться щось несподіване і неймовірне. А в повітрі знову пахне весною, трішки гнилуватою водою і… щастям!
Людмила МАСИК
Коментарі