Модне видання VERSAL

Я знову намагаюся бути мудрою... переконуючи себе та інших, що сьогоднішнім днем і вчорашнім вечором життя не закінчується... Хоча було б легше, якщо б я цього не пам’ятала і не робила... Коли жінку переповнюють емоції — краще її не зачіпати, а ще, борони вас Боже, в цю мить потрапити в її поле зору...

Мабуть, не лише я, а й більшість представниць прекрасної статі (хоча якщо говорити про прекрасність та судити за вчинками, я б її такою не назвала, адже немає більш підлої й мстивої істоти на землі, як ображена жінка) з кожним черговим розчаруванням у чоловіках клянуться собі, що ніколи й нізащо не повірять словам оцих... промовчу кого!

Однак ми віримо... Шановні, а чи так само щиро вони вірять нам? Деколи задумуюсь, як часто згадують мене мої чоловіки і чи згадують узагалі? Ми з’являємося в житті інших людей несподівано і так само швидко втрачаємо зв’язок одні з одними зазвичай через дрібниці, спалахи емоцій, власну недалекоглядність. Усі ми діти, дорослими нас робить лише паспорт, статус, гроші, але насправді ми прагнемо того самого, що й у дитинстві, — уваги! Його уваги мені не вистачило... От і пішло все шкереберть.

Погана дівчинка стала дорослою. І основним мотивом сьогоднішніх дій є поняття «Так треба!», коли вже не кричиш «Хочу!» (хоча це «треба» досить болісно сприймається).

Наш вік проявляється не в метриці чи зморшках, а в неприйнятій любові, неувазі до наших почуттів, адже навіть тоді, коли ми робимо дурниці, — хочемо, щоб нас розуміли і погоджувалися з прийнятими рішеннями. Насправді я уже вкотре зникла з поля зору цього міста заради Нього... Заспокоїлась, перехворіла і зараз так багато хочу Йому сказати... Та чи потрібно це комусь? Чи доцільним буде дзвінок серед ночі? Чи прочитаним, а не стертим, буде лист?

Дивно, коли ми щасливі — нікого й нічого не помічаємо і не потребуємо... Його вже немає... Це зле, але не смертельно. Щоб зрозуміти все, краще почати з історії знайомства. Отож, стискаючи серце та розворушуючи спогади, повернуся трішки назад...

12.06.09...

«Весна завжди була періодом змін і оновлення... Так писали в розумних книгах. Однак у моєму випадку весна незмінно залишається періодом, коли я успішно знаходжу нові пригоди на свою... голову і потім рік гордо та впевнено намагаюся дати їм раду. Цьогорічна відлига не стала винятком, хоча й почалося все пізньої зими та ще й у просторах досить популярної соціальної мережі, де не зареєстровані хіба що президент з прем’єром, хоча... Думаю, і вони є там під конспіративними псевдо на зразок: «Big Boss» і «То тобі так здається». Схожі нік-нейми ви­плили в моїй фантазії не дарма, тому що саме в цьому форматі індивідум почав упевнено та доволі настирливо турбувати моє інтернет-життя і, що найсмішніше, плавно перекочував у реальне.

Знаєте, я давно казала, що не шукаю пригод, вони самі мене знаходять, — і ще жодного разу не помилилася. Якщо чесно, близько двох місяців спілкування з ним я перебувала в кліматичних умовах, близьких до «-40°С», тобто в досить морозних краях, але за умов глобального потепління, коли навіть віковічні льодовики гинуть, вибачайте, й я розтанула. Хоча, можливо, цього б не трапилося, якби не дурна звичка тягати з собою на зустрічі з подругами ноутбук, тому що незмінним супутником таких посиденьок є шампанське, яке зазвичай активує бажання флірту і виключає функцію «А воно мені треба?». До факторів «якби не...» в принципі можна долучити і розрив з черговим зимовим, нетривалим коханням, а оскільки теорему про «Клин клином» ще ні­хто не відміняв — у нас завжди залишається шанс спробувати її на собі. Щодо самої теореми, то я б давно назвала її аксіомою, тому що протилежного мені ще не вдалося довести... Власне, як і в цьому випадку...

Однак повернемося до самого «героя»... доблесного, сильного, чесного... саме так мені б хотілося його назвати, а йому таким здаватися. Але, як виявилося згодом, гарна піар-кампанія стала всього-на-всього дешевою, нічим не підкріпленою рекламною акцією зразка «Купіть два рулони туалетного паперу і виграйте третій!». Дана алегорія цілком доречна для цих стосунків. Він виявився не те щоб «НЕ принцом», а навіть не десятим його помічником. Хлопчина з далекого передмістя, який вчасно опинився в потрібному місці...

Якщо відверто, то вже набридли чоловіки формату «стандарт», які б’ються кулаками в груди, мовляв «От я! Та я!»... На схожі репліки хочеться відповісти словами з добре відомого всім фільму «Та хто ти? — Ніхто! І живеш ти в цьому світі за довіреністю!». Проте вони є... Ті, хто не може вирішити нічого без дозволу «згори», хоча їм дуже хочеться бути «Біг босами»... Та тільки хочеться... не більше...

Зваживши на свій «скромний» досвід, можу сказати юним, незіпсованим дівчаткам, що шукати щастя з такими чоловіками як у рангу «законної», так і в статусі «коханки», — не варто. Чому? Відповідь проста — його там немає. Звісно, якщо ви не захоплюєтеся подвигами «декабристок», а все-таки прагнете нормального жіночого щастя і налаштовані на регулярну присутність у своєму житті такого заняття, як секс. Ні, звісно, є всі шанси, що згодом, колись ДУЖЕ згодом, ваш трудоголік-чиновник стане президентом, та тільки пам’ятайте: президент, на жаль, у державі один, а потенційних панянок, які мріють про роботу «дружини президента», — так багато. І не факт, що поки він просуватиметься сходинками державної служби, десь так на рівні «кризи середнього віку» і на середині «драбинки» наш герой не вирішить проміняти вас, законну дружину, на більш вправну в ліжку молодшу коханку. Зауважу одразу, що не покладаю таких надій на героя даної розповіді тільки тому, що, по-перше, не впевнена в його можливостях, а по-друге, не маю наміру та бажання штовхатися на подіумі під назвою «дружина» з тією, яка його вже зайняла. Хоча є, мабуть, ще одна причина, більш переконлива, під назвою «Спробували вже якось! Дякуємо, більше не треба!»...

 Чи, може, все-таки, він мені по­трібен як варіант, як пігулка від патологічного дефіциту емоцій? Хоча б заради такої дрібниці, як усмішка після прочитаного «Малесенька, цьом!», чи нетривалого прикро-романтичного розчарування, коли мояСМС залишається без відповіді... Поки це для мене ще важливо, мені потрібні емоції, тому що вони не дають згаснути вогню в душі, хай навіть уже доволі слабкому, посмиканому вітрами і потоптаному «не тими» чоловіками, та все ж від цієї іскри гріється серце. А якщо там, у грудній клітці, хоч трішки, але тепло, то ще залишається шанс... бути коханою. Адже душі, позбавленій вогню, під силу лише загасити чужий вогонь. А нам ще рано в «пожежники», адже десь на грані надії та здорового глузду я вірю в кохання. І так хочеться, щоб і воно дало мені шанс реабілітуватися... але вже зі своїм «героєм».

Думаючи про це і клацаючи «мишею» по літературних блогах, я натрапила на слова, які знову змусили гірко посміхнутися:

Стою на паперти Любви с протянутой рукой,

Подайте, ради всех богов, душе на упокой!

Я много от щедрот не жду, подбросьте веры в горсть.

Она из юности надежд давно ушедший гость.

Якщо задуматися, то ми стаємо такими «жебраками» тільки тому, що той, хто може нас покохати, й сам колись, мабуть, просив кохання, а, отримавши його хоч жменьку, тепер нізащо не поділиться... а раптом більше не дадуть. От і виходить замкнута бігова доріжка стадіону, по якій ми біжимо паралельно, а вони, як відомо, не перетинаються.

30.09.20...

«Справді смішно: любимо одних, спимо з іншими, а відверто розмовляємо з третіми... Я б сказала, що... люблю... І хай він «не принц», хай не мій, але... але я люблю (погані дівчатка, виявляється, теж закохуються)... Люблю Його, банального, звичайного чиновника. Люблю таким, яким бачила поряд. Якщо б Він хотів почути, я б із великим задоволенням сказала: «Пробач... що не оцінила. Вибач за гордість та юність, але ти ж знаєш, що це минає, і навіть набагато швидше, ніж нам би того хотілося. Емоційність, притаманна моєму характеру, зумовлена досвідом спілкування з чоловіками. Коли з кожною, навіть найменшою, неувагою ставиш собі запитання: «Невже все знову повторюється?». Ти ж розумієш, що кожен раз, обпікаючись, я ставала вразливішою. Я попереджала: надто часто мені робили боляче, і я прекрасно пам’ятаю твою смс: «Я ніколи не зроблю тобі боляче, Малесенька!». Невже ти забув свої слова? Моя поведінка була зумовлена твоєю неувагою. Ти кажеш, що не думав, ніби я можу бути настільки злою та упередженою. А я б відповіла, що то не злість, а образа. Можливо, мені краще ображатися на себе. Адже спочатку я декларувала, що не закохаюсь. І в цьому, вибач, я теж була не права. Знаєш, я неадекватно оцінила тебе у спарингу душ. Вважала тебе рядовим, а ти виявився особливим. Вибач, справді вибач, що я не забула тебе, як усіх... Я сумую... Я люблю... Пам’ятаєш мої слова: «І що тобі на це «Люблю» відповісти? І що Тобі зі мною такою робити? В Тебе життя влаштоване та розписане, а тут я така вибухонебезпечна.»

Просто пам’ятай мене — і вже за це я буду тобі вдячна!»

 19.10.20..

«...Вокзали, потяги, завжди стомлені й трішки п’яні провідники, і запах цигаркового диму в тамбурі...

Усе незмінне і параноїдально схоже на дежавю. Здавалося б, за стільки часу я мала б звикнути, але... Життя на валізах стомлює і виснажує настільки, що плутаються в голові навіть адреси...

Хоча ніде так просто і легко не думається, як у дорозі. Коли прямуєш транзитом через міста і душі їх городян, які перетнулися з твоєю, всього на мить за час нетривалої зупинки на нічному пероні. А перони — як точки дотику чи намисто, де з кожною намистинкою відраховуєш етап шляху... Залишилося десять намистинок... А між точками — думки... Влаштовуєш чергову ревізію життя, адже й так зайнятися нічим.

Роздивляючись полиці з пожовклими написами «Рідні», «Друзі», «Чоловіки теперішні», «Чоловіки, тимчасово необхідні», «Забуті», — я розумію: лише на першій із них об’єкти не змінюються з блискавичною швидкістю, та й то — в зв’язку з об’єктивними обставинами. Все решта від постійних перестановок по­тріскалося й ледь тримається купи, а нехитрі транзитні шляхи стоптані об’єктами без постійних облич. І якщо з «Друзів» транш у категорію «Чоловіки» таки можливий, то зворотного шляху немає. Це так само природно, як і стара схема: Друг — Чоловік — Тимчасово необхідний — Забутий! Переглянула... Щось надто вже гіркою виявилася кава в потязі! Чи то в душі гірчить?

Глянемо на «жіночі» полиці. Так, що тут у нас? Дівчатка, які прибиваються до мене з надією, що зможуть підібрати тих, ким нехтую я, і, зваживши на мої знайомства, взяти кілька цікавих персонажів собі. Смішно, адже, як писала Робскі: «Жінка без харизми — як переварена креветка: піде тільки з пивом»! Тому досить мала вірогідність, що цей приємний, цікавий, «трішки одружений» чоловік, який підсів до нас, щоб укотре спитати про мої справи і тицьнути свою візитку, помітив це миле, вічно усміхнене біляве створіння поряд зі мною.

– «Зателефонуй і скажи, що знайшла візитку в своїй сумочці, та ніяк не можеш пригадати її неповторного власника, — з цими словами віддаю їй карточку і тихо радію тому, що він нас покинув. — Запропонує очну ставку — погоджуйся, та перед зустріччю хоча б частково переглянь кілька інформаційних сайтів, ТСН, наприклад. Адже він людина зайнята, близька до політики, тому бажано знати, хто в нас президент чи прем’єр-міністр».

Через місяць у дівчинки з’явився доволі милий ювелірний набір і новий гардероб... Ну хоч комусь допомогла жити, хоча навіщо мені це все? Потрібно викинути людей такого формату!

Влаштувавши чистку у «френд-листі», я вирішили повторити це у «boyfriend списку». Стало занадто порожньо... Однак я розумію, що будь-яка порожнеча дає можливість і простір для оновлення. Серце ніколи не прийме нове кохання, поки ми мучимо його давніми почуттями. Хоча навіть біль від кохання — це щастя, і його треба пережити, «по­смакувати», перехворіти. Це природний процес відчуження, він не буває простим. Але й це минає...

Минає все... Життя насправді доволі часто грає з нами не до кінця чесно, не завжди прогнозованими є його віражі. Колись мені дуже важко далось розуміння того, що почуття можуть минути без жодних на те причин і мотивів. Я не могла собі пояснити, чому той, хто був настільки рідним кілька років, став одного дня просто чужою людиною. Наче б нічого не змінилося: такі ж ранки з кавою, вечірні перегляди мелодрам, такий же кухонний секс... А «Я люблю тебе» кажеш за інерцією і розумієш, що обманюєш. Боляче було, коли вже не хочеться, щоб він цілував, коли дивишся в очі, а погляд уже не зігріває, коли, щоб заснути, вже не потребуєш цих обіймів. Просто існування поряд двох людей як квартирантів, навіть не родичів. Ті стосунки протривали ще рік, який я, мабуть, не забуду. Мучило і розривало серце відчуття відповідальності за того, кого сама колись приручила. За те, що зуміла стати для нього всім і зараз це «все» треба забрати. А з іншого боку, було неймовірно важко брехати, гірко слухати його плани на майбутнє, де я була основним персонажем, і шкода себе. Рік постійних сварок, ревнощів, сліз і відчуття приреченості, що це ніколи не закінчиться. Коли і з ним, і без нього — однаково зле, коли плачете обоє, адже душа рветься від слів:

– «Олько, як ми це все втратили? Де щось пішло не так? Як я без тебе?» — Відповідей на це в мене немає. Я й сама не розуміла, куди все поділося. І шкода його, і хочеться пригорнути... Так і виходило, що півночі могли просидіти, обіймаючись, на підлозі. Він відчував, що мене вже немає, і від того лише сильніше стискав у обіймах, а я плакала, бо розуміла, що роблю боляче все ще близькій людині. А потім сльози змінювалися на гнів, який від безвиході він не міг контролювати...

Я йшла і поверталася, а він щоразу приймав, хоча знав, що скоро я знову втечу. Він ладен був пробачити все. Але це були вже хворі стосунки...

Зараз не знаю, звідки я тоді взяла сили, щоб припинити цей мазохізм і таки піти остаточно, як змогла пережити постійні погрози, як навчилася не реагувати на чутки, що розпускали його друзі? Минулося, пережилося, як і все, припало пилюкою на стелажах пам’яті... Минає все... І те, що зараз болить та ниє, певно, теж мине...»

Ольга Сворак