РУБРИКИ 
Старе i нове обличчя Iвано-Франкiвська
Станиславів, Станіслав, Івано-Франківськ… Затишне місто в межиріччі Бистриць, неповторне і близьке кожному, величне в своїй простоті й елегантне водночас. Місто, що дихає історією, адже наповнене нею, починаючи з першої цеглини оборонного муру й закінчуючи складними модерними конструкціями.
Далекий 1662 рік, неспокійне XVII століття. За межами Станиславова широкий світ зі своїми незгодами, війнами, одвічними бажаннями лідерів перемагати, підкоряти і захоплювати… А в межиріччі Бистриць маленький провінційний світ із польським ґаздою, що прагне захистити його від зовнішніх втручань. Мова про магната Андрія Реверу Потоцького, який на місці села Заболоття засновує місто. Будує, розвиває, зміцнює для того, щоб залишити гідний спадок нащадкам і нетлінний слід в історії з гордою назвою «Станиславів». Якщо зісканувати в уяві майбутнє, то дуже цікаво побачити, скільки із збудованих сучасними магнатами маєтків, витримавши тягар історичних суперечностей і незгод, не лише нестимуть на собі славу власників, але й стануть одним із об’єктів гордості за країну.
Власник Станиславова був світським правителем, який намагався не відставати від тогочасного «європейського бомонду». Він прагнув пізнати все цікаве, загадкове і віддалене від простого люду.
За однією із легенд, Андрій Ревера Потоцький був прихильником кабалістичного вчення, вивчав його у відомого тоді кабаліста Ребе Еліяху (походив з Туреччини), котрий мешкав у печері поблизу Станиславова. Ймовірно, що захоплення Потоцького позначилося і на його баченні майбутнього міста. Адже схема побудови Станиславова дуже нагадує елемент кабалістичного вчення — так зване «Дерево Сефірот» (Дерево Життя). Можливо, так символічно власник міста прагнув уже на етапі проектування «вдихнути в нього життя», закласти підвалини міцності й процвітання у майбутньому.
Правда чи вигадка в схемі фортеці схована під нашаруваннями історії, але містика і те, що важко пояснити, очевидно, робить речі більш привабливими. Таким же загадковим є факт, що Станиславів ніколи не скаржився на брак талантів у мистецтві, спорті, літературі, науці тощо. Масштаби їхньої популярності часто виходять за межі міста, залишаючи незмінним традиційне станиславське походження. І не виключено, що таємниця цього феномена частково ховається у «корінні дерева життя міста-фортеці»...
У чому ж суть загадкової науки кабалістика, яка, ймовірно, таки захоплювала Андрія Потоцького? Власне, слово «кабала» з івриту перекладається як «отримання, прийняття» — це містична традиція іудаїзму, пов’язана з осмисленням Творця і творіння, природи людини, змісту існування.
Якщо поглянути на план Станиславівської фортеці, то не важко помітити, що вона має форму видовженого восьмикутника, який разом із східним і західним бастіонами та «серцем» міста — Ратушею нагадує кабалістичне Дерево Сефірот, зображення якого (або подібні до нього) були практично в усіх древніх цивілізаціях: трипільців, єгиптян, античних греків. Це дерево є символічною схемою розгортання акту творення світу — своєрідний шлях від недосяжного і непізнаного Творця (згідно з кабалістичним вченням — Кетер) до більш заземленого матеріального світу (Малкут). Зворотний шлях — від Малкут до Кетер — це шлях пізнання та наближення до досконалості.
На плані Станиславівської фортеці «верх» (Кетер на дереві Сефірот) — це північно-східна її частина, звідки символічне світло випромінюється вниз на південний захід (Малкут, згідно з кабалістичним вченням), охоплюючи на своєму шляху всю її поверхню. Згідно з логікою кабалістики, зворотний шлях — «сходження догори» — мав би означати прагнення досягнути досконалості. Цікавим і, очевидно, невипадковим є те, що саме на північному сході («верх» дерева Сефірот) на плані фортеці знаходилося фамільне помешкання Потоцького.
Станиславівська фортеця
МИНУЛЕ: Станиславівська фортеця будувалася за зразком кращих традицій тогочасної фортифікаційної науки, видатним представником якої був французький військовий інженер Вобан. Його система вже не передбачала традиційних середньовічних башт, бійниць у стінах, бойового помосту для захисників з внутрішньої сторони. Власне, «французьким почерком» у процесі проектування була позначена і станиславівська фортеця. Спочатку це був правильний шестикутник. Розбудова Станиславівської твердині здійснювалася в північно-східному напрямку. Якщо провести паралель з уже згадуваним вище деревом Сефірот, то це був висхідний шлях наближення до чогось високого і недосяжного — до досконалості.
Після будівництва фамільного помешкання засновника міста фортеця набула більш витягнутої восьмикутної форми. Вона була обведена ровом, що заповнювався водою з Бистриць. Творцем укріплень був військовий інженер, підполковник гвардії Потоцького Франсуа Карассіні.
Ядром міської забудови була ринкова площа — абсолютно квадратна, співрозмірна у всіх чотирьох вимірах. Кути цього квадрата були відкритими на чотири сторони світу. В центрі площі розташовувалася ратуша. ЇЇ фундамент відтворював малюнок хреста з фамільного герба Потоцьких.
Коли Галичина ввійшла до складу австрійської монархії у 1772 році, Станиславівська фортеця втратила своє оборонне значення. Перехід міста у власність державної казни остаточно вирішив її долю. Імператорським патентом 1804 року її було знесено, фортечні рови засипано, а вали розбиралися до 1870 року.
Сучасне: Час невблаганний. Він мчить уперед незалежно від нашого бажання, змінюючи людей, їхні уявлення і творіння. Не залишилося вже слідів від Станиславівської фортеці. Завершилася її історія, відійшовши в небуття разом із надійними, модними колись мурами.
Що ж стосується бастіонів, то в наш час із шести залишилися тільки жалюгідні рештки від першого. Зрештою, той єдиний, який частково вцілів, виявився непотрібним. Фрагменти фортечного муру з колишнього першого бастіону у Фортечному провулку на початку вулиць Новгородської і Бельведерської губляться поміж більш новітніх забудов і сміття… На жаль, сучасний вир життя адаптує минуле до своїх потреб, стираючи те, що колись мало цінність і якому так і не судилося стати частиною майбутнього...
Палац Потоцьких
МИНУЛЕ: Коли був зведений оборонний мур, постало питання спорудження фамільного помешкання — це було вирішено Потоцьким із архітектором Франсуа Карассіні — вже згадуваним вище творцем укріплень Станиславівської фортеці. В результаті, по вулиці, яка зараз має назву Лещинця, 5, постав комплекс будівель, що складався з ряду споруд, обнесених масивною цегляною огорожею. Зазначене фамільне помешкання власників міста датується 1672–1682 роками. Воно будувалося в модному на той час стилі Відродження. Щоб витримати рельєф і зрівняти замок із ринком (на одній висоті), були насипані вали.
Замок «зустрічав гостей» урочистими в’їзними воротами (брамою), збудованою у XVII столітті. Справа і зліва від них знаходилися старовинні споруди, що в той час мали назву «офіцини», або флігель (середина XVIII століття), та «нова кухня» (1790 рік). Що ж до замку, то він був триповерховою спорудою, перший варіант якої був зведений у 1682 році. Наступні будівлі — одноповерхові, були менш цінними. Перший його власник — Андрій Потоцький, в якому він і помер у 1691 році. Надалі замком володіли син Андрія — Юзеф, його нащадок — Станіслав (інженер-фортифікатор, який брав участь в укріпленні фортеці), Катерина Косаківська (онука Фелікса, молодшого сина засновника міста), її брат Прот Потоцький. 1801 року замок і місто перейшли до австрійської скарбниці. Австріяки перетворили його на військовий госпіталь, чим він і залишався до недавнього часу.
Багато видатних людей свого часу переступили поріг замку. Серед них полководець польської армії Ян ІІ Собеський, трансильванський князь Ф. Ракочі, австрійський цісар Йосиф ІІ. Відомо також, що Юзеф Потоцький підтримував дружні стосунки з гетьманом України у вигнанні Пилипом Орликом, дружина якого Анна від 1732 року проживала разом з неодруженими доньками в Станиславові. У 1915 році під час І світової війни в замку був лазарет російської армії. Сестрою милосердя у ньому працювала сестра відомого російського революціонера В. І. Леніна — Марія Ульянова, а в медико-продовольчому загоні був російський письменник О. Серафимович.
СУЧАСНЕ: При адаптації замку під військовий госпіталь він був істотно перебудований і дуже постраждав під час пожежі міста у 1868 році. Тому до нашого часу дійшов значно видозміненим.
Із споруд палацового комплексу, збудованих у XVII столітті, до наших днів зберігся тільки замок, який знаходиться в глибині внутрішнього двору колишнього військового госпіталю з лівого боку. На жаль, через брак документальних свідчень не можемо судити про його внутрішнє декорування й оздоблення, а також про інші споруди, які входили до складу «палацового ансамблю». Решта будівель уже датується XVIII століттям, щоправда, це не рятує ні їх, ні замок від стану забуття, в якому вони перебувають сьогодні, зберігаючи у своїх стінах ностальгійну пам’ять про минулі часи розкоші і урочистостей.
Сучасники не байдужі до долі палацу Потоцьких, бо деякий час вирішувалася вона протистоянням владних і приватних структур за право володіння пам’яткою.
Плани, ідеї, пропозиції… А замок тим часом стоїть забутий, потопаючи у літньому розмаїтті і «паперових» проектах можновладців, замість того, щоб на кшталт європейських палацових споруд нагадувати гостям і мешканцям міста про славні події минулого.
Пасаж гартенберґів (торговий центр«Мальва»)
МИНУЛЕ: 1904 року заможні мешканці тогочасного Станиславова брати І. та Д. Ґартенберґи замовляють у віденської фірми «Фельнер і Ґельмер», відомої численними проектами громадських споруд, зокрема театрів у Європі, архітектурний проект торгового центру у вигляді пасажу — критої галереї з крамничками й ресторанчиком на другому поверсі, і вже в червні розпочинається його будівництво. Виконанням будівельних робіт займався львівський інженер Флейшль, який і здав об’єкт замовникам у листопаді цього ж року. Нагляд за будівництвом здійснювали архітектори Кудельський і Боублік.
Відома на початку ХХ століття в Станиславові газета «Kurjer Stanis?awowski» (за матеріалами польського сайту http://stanislawow.net) давала такий опис пасажу: «Зали повинні бути під скляним склепінням завдовжки 53 м і завширшки
8 м. У східній частині формою він нагадуватиме восьмигранник, увінчаний куполом висотою 13,5 м. Уздовж галереї мають бути розміщені магазини з великими вітринами…» Передбачалося п’ять входів — по два з теперішніх вулиць Незалежності і Сотника Мартинця та один з Галицької.
У січні 1905 року «Kurjer Stanis?awowski» розмістив повідомлення такого змісту: «Брудний до недавнього часу двір будинку Ґартенберґів перетворився в гарний пасаж європейського вигляду, гідний того, щоб стояти в столиці… Крамниці пасажу з великими вітринами очікують орендарів, а кав’ярня «Едісон», мебльована з надзвичайною пишністю Леоном Енслем із Перемишля, відчинила свої розкішні зали для прийняття якнайбільшої кількості гостей…» Уже в наші дні, під час реставрації зовнішнього фасаду будинку по вулиці Сотника Мартинця, 4, історія кав’ярні, що знаходилася на другому поверсі пасажу, випадково нагадала про себе крихітним оазисом минулого — затертою вивіскою початку ХХ століття — «Kawiarnia Edison». Очевидно, в той час вхід до неї був саме там.
Перша світова війна залишила свій руйнівний відбиток у Стани¬славові, в тому числі і на пасажі Ґартенберґів. Від триповерхової будівлі залишилися тільки внутрішні стіни та купольне перекриття. 1926 року поляки відновили його. Щоправда, форми дещо простіші, близькі до сучасних. У 60-х роках минулого століття радянська влада міста переобладнала цю споруду в універмаг «Дитячий світ», а коли обласний центр побудував нове приміщення, пасаж на нетривалий час став виставковим центром.
СУЧАСНЕ: У наші дні пасаж не втратив свого первісного призначення, однак архітектурними формами і, так би мовити, «мистецьким наповненням» значно поступається своєму історичному попередникові. У 2002 році власником будівлі стало одне з приватних підприємств міста, з ініціативи якого висунуто ідею проведення реконструкції інтер’єру приміщення. Однак бажання внутрішнього переобладнання вийшло за межі стін пасажу і в цьому прагненні, послуговуючись модною тезою відновлення «історичної справедливості», розширило рамки ймовірної перебудови значно далі сучасних меж торгового закладу. Пояснювалося тим, що це територія, яку пасаж займав у довоєнні роки... Щоправда, йдеться швидше про ідею «розбудови» до історичних меж, ніж про відновлення історичної будівлі, оскільки ескізні проекти майбутньої реконструкції, представлені на розгляд міської архітектурно-будівельної ради, позначені модерними рисами. В будь-якому випадку, не останнє слово має сказати громадськість міста.
Ілона БЕКІШ
Продовження читайте в наступному номері
