Модне видання VERSAL

«Не любіть себе в театрі, а любіть театр у собі»

Театр завжди вважали таємничою територією, збагнути секрети якої під силу тільки обраним, недаремно його здавна називали храмом мистецтва, адже саме тут царює неповторний театральний дух. Хтось скаже: що за містичні вигадки? Це ж лише атмосфера, яку створюють звичайні люди, де б вони не знаходилися. Однак ніхто не наважиться заперечити, що це особливий творчий ореол, в якому працюють непересічні особистості. Інакше глядацька зала була б порожньою...

Івано-Франківський обласний му­зи­чно-драматичний театр імені Івана Франка відзначив свій сімдесятий ювілей. Хоча в історичному плині часу це як краплина в морі, проте для області й держави загалом подія велика. З нагоди річниці указом Президента України театру присвоїли звання академічного.

Біля витоків

Узимку 1939 року за рішенням тогочасної місцевої влади у місті Станіславові був організований новий український державний театр. Розташувався він у приміщенні колишнього польського театру Станіслава Монюшка, де тепер знаходиться обласна філармонія. Взагалі це був польський район тогочасного міста, і його громада прагнула вкоренити свій національний дух, тому до роботи культурної установи поставилися з усією серйозністю. Там працювали талановиті актори і режисери. Згодом саме цей польський фундамент був поштовхом до розвитку місцевого — українського театру.

Репертуар молодого театру довоєнних років складали п’єси українських драматургів-класиків. Незабутніми для глядача були гастролі видатних акторів: Амброзія Бучми, Наталії Ужвій, Гната Юри. Це був час, коли молодий Станіславський театр формував свої традиції, до нього приходили працювати подружжя Василя й Оксани Затварських, Віталій Смоляк, Олександр Корнійчук.

У післявоєнні роки ситуація в театральному житті України була напруженою, органи контролю радянської влади пильно стежили за репертуаром культурного закладу, режисерами, акторами. На кожного творчого працівника заводили особову справу, наглядали за його життям. Тогочасна влада добре розуміла: зможе контролювати театр — зуміє керувати масами, насаджувати комуністичну ідеологію.

Піддані Мельпомени

Івано-Франківський театр пережив чимало злетів, хоча за ними було й затишшя. Проте сьогодні театральне життя обласного центру знову ожило. Сучасним храмом мистецтва керує молодий та амбітний заслужений артист України Ростислав Держипільський. Він із материнською турботою дбає про свій творчий колектив, адже актори — як діти, вони всерйоз ображаються, якщо забути про похвалу і, як кисню, потребують уваги й турботи.

«У театрі останнє десятиліття був вакуум молодих акторів, — розповідає Ростислав Держипільський. — До мого приходу на адміністративну посаду не було жодного актора віком від 20 до 30 років. Інколи здається, що вони молоді і їм ще рано грати, але це не так. Завжди повторюю, що старше покоління — величний дуб, але коли надходять молоді соки, то й крона росте сильнішою».

«Старше покоління, незважаючи на величезний досвід, до кожної ролі готується ретельно, у них потрібно вчитися цього бережного ставлення до професії, — продовжує керівник театру. — Ми з самого початку взяли швидкий темп, а по-іншому й неможливо працювати. Театр — моє життя, іншого поза цим не бачу, принаймні поки не вмію жити за протилежним сценарієм. Велика частина нашого колективу живе так само. Як казав мій педагог, народний артист України Богдан Козак: «Мельпомена (богиня мистецтва — авт.) — це така курва, якщо їй не віддати всього, то вона також не віддасться тобі».

Погляд за лаштунки

Для того щоб глядач насолоджувався грою акторів, хвилювався за їх героїв, плакав і радів разом з ними, роздумував над пережитим у стінах театру «клаптиком історії» — трудяться майже дві сотні працівників. Театр не обмежується лише акторами, режисером, музикантами чи художниками… Велике фойє, просторі коридори, буфет, зал, сцена — все це може охопити поглядом глядач. Проте решта для більшості таємниця. А величезна «мармурова» будівля Івано-Франківського театру ховає чимало цікавого. «VERSAL» краєм ока заглянув у середину «мистецької кухні».

Цього разу театр відкрився для нас із запасного — «чорного» входу. Двері зі сторони міського скверу ніколи не зачиняються. Постоявши тут хвильку, одразу розумієш: життя в театрі вирує практично цілодобово.

 На сцені перед глядачем тільки невелика частина творчого колективу. Більшість людей у театрі не є акторами, але це ті, хто допомагає їм якомога краще зіграти на сцені. «Невидимих акторів» називають цеховиками. Кожен у своєму цеху трудиться над тим, щоб вистава була поставлена і зіграна на біс. Коли режисерський задум ще не зреалізований і витає у коридорах, цеховики починають працювати. До прикладу, художник-постановник вистави вирішує, як розставити акторів і реквізитит на сцені, щоб глядач не помітив, наскільки все до дрібниць продумано наперед. Авторський задум втілюють у реальність цехи: бутафорсько-декораційний, реквізиторський, монтувальний, столярний, костюмерно-пошивочний, перукарський, освітлювальний; окремо створюється музичний супровід. І за цим усім — люди.

Спогади і амбіції

У довгому світлому коридорі зустрічаємо акторів, одягнених у національні строї. Сьогодні ввечері показують «Кайдашеву сім’ю». У гримерній готується до виступу народний артист України Володимир Іванович Родь — один із корифеїв театру. Володимир Іванович віддав Івано-Франківському театру ціле життя. Прийшов працювати сюди у 1953 році — відразу після закінчення Київського театрального інституту.

«До інституту щороку приїздили режисери з різних театрів, приглядалися до молодих акторів, щоб запросити їх на роботу. Це був своєрідний ринок, — пригадує Володимир Іванович. — Головний режисер Станіславського театру Віталій Смоляк запросив мене працювати до краю, про який нам, студентам, так багато розповідав дорогий учитель Амброзій Бучма. І я без вагань погодився». Актор згадує, як йому, молодому та ще й не досвідченому, допомагали старші працівники, їх він називає — фундатори театру: Інна Базилевич, Олександр Світланов, Євгенія Нікітченко, Павло Бобров, Микола Юхименко, Любов Калачевська.

«Полюбив цей театр, край станіславського глядача. У моєму характері немає зради, тому ніколи не хотів залишити роботу. Дякую Богові, що дожив до цього часу, бо в театрі були підйоми і спади. Але ми не опускали руки, — поринає у спогади Володимир Родь. — Сьогодні наш храм мистецтва на підйомі».

Разом з Володимиром Івановичем на сцені Івано-Франківського театру піввіку працює незрівнянна Терезія Перета. У її доробку сотні втілених образів і яскравих ролей, нещодавно акторці присвоїли звання народної актриси України.

Поряд із корифеями працюють і молоді актори. Наймолодший і, без сумніву, талановитий 21-річний Ігор Захарчук. Публіка знає його з 

«Ігор імераторів», «Солодкої Дарусі». «В театрі працюю тільки два роки, спочатку було важко, адже мій день збігав у репетиціях, навчанні в інституті, потім знову репетиції, вистави, — розповідає молодий талант. — Проте театр відкрив мене, тут завжди живі емоції. Ти працюєш над постановкою вистави не один день, однак хвилина овацій публіки варта всіх цих зусиль. І це не зіркова хвороба, хочу бути вільний від слави».

Репетиції, прем’єри, аншлаги… — життя в нашому театрі вирує. Ті, кому за 50, за 60, за 70 років, згадують театральне минуле з гордістю. І зовсім трішки заздрять молодим, бо в них усе ще попереду, адже тепер розпочався новий період уже Івано-Франківського обласного академічного театру імені Івана Франка.

Марія Петрів