РУБРИКИ 
«Мода змінюється, стиль залишається» – так висловилася легендарна Коко Шанель. Мода і стиль наших прабабусь віддзеркалюють своєрідну магічність, дивлячись на яку, так і хочеться затамувати подих. Спробуємо згадати, що ж носили і як виглядали галичанки у перші десятиріччя двадцятого століття. І задумаємося: чи вдалося нам, їх онучкам, зберегти неповторний галицький стиль?
Початок двадцятого століття
У першому десятиріччі XX століття у європейській моді ще зберігся S-подібний силует жіночого костюма кінця ХІХ століття. Блузка з напуском спереду, тонка талія, розширена донизу спідниця, корсет – усе це надавало жіночій фігурі S-подібності. Ці контури відтіняли різноманітні боа з хутра, тюлю, мережива, страусового пір’я. Силует нерідко намагалися зробити схожим до пави, метелика, квітки. Такий ефект створювався чітким візуальним розділенням фігури на дві частини, пишними декоративними елементами, як хвіст пави, болеро, що тріпотіли, як крила метелика. З приходом у світ моди знаменитого Поля Пуаре модна індустрія зробила новий крок. Пуаре відмовився від корсета, замість тьмяних, невиразних кольорів запропонував яскраві, насичені барви. Він зумів створити нову естетику простоти і вишуканості. Дизайнер, крім того, значно вкоротив жіночий одяг, за що зазнавав численних звинувачень в «аморальності».
Західноєвропейські модні тенденції розвивалися і в Галичині. Модерн («сецесія»), повноправно ввійшовши у галицьку культуру з 1900 року, виявлявся насамперед в архітектурі: фасади споруд, інтер’єри, вітражі, художній метал і дерево, оздоблювальна кераміка. Окремі елементи сецесійної архітектури стали прототипами зовнішніх форм одягу. Наприклад, дахи, піддашшя будинків, вежі та куполи сецесійних споруд мали певні аналогії у проектованих художниками жіночих головних уборах. Художнє моделювання у Галичині розвивалось у двох напрямках: західноєвропейському (орієнтація на паризькі та віденські будинки моделей) і національному. Досвідчені майстри костюма у створенні моделей одягу за народними мотивами йшли різними шляхами – традиційним і авангардним. У ті часи українська мода, віддаючи данину світовим течіям, водночас шукала власні оригінальні шляхи. Зокрема, українські майстри звернули погляд на народні строї, декоровані вишивкою. І саме наприкінці XIX – на початку XX століття українська вишивка набула великої популярності. На Галичині, починаючи з 1892 року, за посередництвом львівського «Клубу Русинок» вишивку розглядали як один із найбільших виявів національного духу.
Двадцяті роки
Перша світова війна забрала життя тисяч чоловіків, і галицькі жінки були змушені замінити їх у багатьох відповідальних і важливих видах діяльності, ставати активнішими у громадському та суспільному житті. Крім того, розвивалися фізкультура і спорт: теніс, плавання, волейбол стали масовими видами спорту. Мода, як лакмусовий папірець, відреагувала на те, що відбувалося в суспільстві. Якщо раніше ідеалом вважалася витонченість, жіночна округлість форм, то зараз еталоном стала худорлява, спортивна жіноча фігура з широкими плечима, маленьким бюстом і вузькими стегнами, що нагадувала чоловічу. Одяг укоротився настільки, що лише трохи прикривав коліна. Талія не підкреслювалася, а деякі модниці навіть бинтували груди, щоб постать здавалася ще більш плоскою. У моду входить «чоловічий» стиль – штани, піджаки, краватки, строгі блузи, що нагадували чоловічі сорочки.
Вечірні сукні, так звані «плаття для візитів», не відрізнялися кроєм від щоденних суконь, були, проте, більш відкриті і жіночні, завдяки візерунковим оздобам і плісируванню. Капелюшки галичанки того часу носили низько, сильно натягнутими на чоло, до вечірніх нарядів одягали тюрбан, прикрашений пір’ями. Жіночі туфлі мали гострий носок, часто пряжки і досить високі підбори. Мода на короткі спідниці сприяла тому, що більше уваги зверталося на взуття і панчохи, які виготовлялися з натурального і штучного шовку тілесного кольору і нерідко були ефектно оздоблені. Рукавиці, сумка, шаль, парасолька і капелюх були кольоровими акцентами. Жінки охоче носили перли, браслети і сережки. Окрім справжньої біжутерії, з'явилася також штучна.
Тридцяті роки
У тридцяті роки мода повертається до більш витончених форм і є пристосованішою до природних пропорцій жіночої фігури. Еталоном краси стає романтична жінка з «ляльковим» личком, маленьким яскравим ротом і дрібною завивкою-перманентом.
З наближенням другої світової війни у моду входить «військовий» стиль. У жіночому одязі стали з’являтися великі підплічники, лінія плечей підкреслювалася і за допомогою крою рукавів. Талія при цьому вузько затягувалася, і образ чимось нагадував військового у формі. Короткі спідниці, неначе за контрастом, підкреслювали жіночну округлість ніг. Найпопулярнішими декоративними елементами були великі нашивані кишені, еполети і широкі лацкани. Вечірні плаття, щоправда, залишалися витонченими: вони були відкриті і часто мали шлейф. З головних уборів галичанки носили малі, щедро прикрашені капелюшки або тісні шапочки. Модним взуттям стали туфлі на підборах, що звужувалися донизу. Популярність здобули і туфлі на товстих підошвах – танкетках, які були елементами «військового» стилю (саме слово «танкетка» належить до військової термінології). Прикрасами служили штучні квіти і візерункові паски.
А що ж зараз?
Відомий львівський модельєр Оксана Караванська висловила песимістичний погляд на моду і стиль сучасних галичанок.
«Я би сказала, що є не стільки київська і галицька мода, скільки європейська і галицька», – говорить модельєр. «Київська мода давно крокує в ногу з Європою, і ті дизайнери, що є на найвищому професійному рівні в Україні, на жаль, радикально випереджають галичан. Мені дуже сумно (я ж бо галичанка і українка), тому що той продукт, який ми отримуємо у Львові від іноземців, у кращому разі є цьогорічним сейлом, у гіршому – має два-три роки, але ж головне, що на ньому пишуть «Дольче і Ґабана», «Версаче», бо народ насамперед «ведеться» на бірку чи торгову марку, а не на сам продукт».
Ще більш «вбивчо» пані Караванська висловлюється про стиль сучасних галицьких панянок: «Я думаю, що зазвичай вони навряд чи думають про стилістику. Спрацьовує психологія – якщо моя колєжанка щось купила у тій чи іншій крамниці (на жаль, це дуже поширене у нас і вже давно відсутнє в Києві), треба бігти туди негайно, бо те, що я куплю там, буде оцінено: колєжанка бачила, яке воно дороге, значить, усе нормально, я в «струї». Звичайно, є такі жінки, що вдягаються виключно у те, що їм пасує. Їх не хвилює, яка це марка і який виробник, їх хвилює, як вони в цьому виглядатимуть і наскільки добре себе почувають. Це найважливіше, але, на жаль, таких жінок є мало».
Ми цілком погоджуємося з пані Оксаною, що рівень якості і актуальності одягу в наших так званих «бутіках» нерідко хочеться бачити кращим. Що ж до стилю галицьких панянок узагалі, то тут наші погляди більш оптимістичні. Виявляється, деякі галичанки створюють свій стиль власними руками. При цьому вони використовують старовинні мотиви, народну вишивку, яка зараз, до речі, знову на вершині популярності. З однією з таких панянок ми вас із задоволенням знайомимо.
Олена Федорів, студентка п’ятого курсу Медичної академії, прославилась у колі своїх подруг завдяки… гольфу. Уже не нову, набридлу річ дівчина вирішила дещо освіжити і прикрасила її вишивкою. Чудернацькі бісерні квіти перетворили непоказний гольфик у справжній хіт. «А плаття для випускного вечора я купила дуже просте, – згадує Олена. – Але, прикрашене вишивкою, воно стало виглядати цікаво і незвично». Рушник на власне весілля дівчина теж вишила сама. А потім створила цікавий комплект вбрання у етностилі для себе і чоловіка: чорне плаття з бісерним орнаментом і вишиваним поясом для себе і сорочку чоловікові, теж вишиту помаранчевим бісером. «Наша поява у когось на весіллі в цьому комплекті – це справжня сенсація!» – усміхається майстриня. І Олена, і її чоловік носять вбрання у етностилі з задоволенням. Дуже люблять вишивані сорочки. «Ось ця сорочка – зі справжнього домотканого гуцульського полотна» –розгортає рукодільниця сорочку з витонченою білою вишивкою. Такою ж сорочкою, але вже зі звичайного полотна, може похвалитися ї її чоловік. «Я дуже не люблю, коли річ виглядає банально. Мені завжди хочеться створити щось цікаве, незвичне, – ділиться Олена. – В принципі, навіть із простої речі можна зробити щось стильне». Вишивкою молода майстриня прикрашає навіть джинсовий одяг. «Але джинсову тканину бісером прикрашати не варто, – радить Олена. – Джинси – це повсякденний одяг, до того ж вони часто носяться, і бісеринки можуть відриватися. Для джинсової тканини найкраще підходить гладь. Вишивкою, до речі, легко перетворити такі банальні і всім знайомі штани на абсолютно унікальний екземпляр. Скажімо, на джинсах можна навіть… вишити картину! Якщо не хочеться розлучатися зі старими, але улюбленими штанами, орнаментом можна легко замаскувати дірку чи пляму». Але ж на вишивку потрібно багато часу – зітхне хтось із читачок. «Не так уже й багато! – заперечує Олена. – Своє плаття з помаранчевим орнаментом я вишила за тиждень, працюючи десь по дві години в день, а інколи й менше. На сорочку пішло тижнів три, її я вишивала вечорами, та й то не щодня». Професійно вишивкою майбутня лікар-стоматолог займатися не планує. «Для мене вишивання – це перш за все задоволення!» – говорить рукодільниця. У найближчих творчих планах Олени – класична українська сорочка для свекрухи і вишивана льоля для майбутньої дитини.
Артистичність, поетична, тонка натура, бажання виразити через одяг свої здібності, свій внутрішній світ – для ефектного і небанального зовнішнього вигляду все це значно важливіше, ніж відомий усім асортимент бутіків.
Романтична, кокетлива, неординарна, не завжди і не всім зрозуміла «дівчина з іншого життя» – такою, мабуть, і є справжня галичанка. І таким, певно, і має бути галицький стиль.
