Модне видання VERSAL

Неправильне розуміння понять «бути модним» і «бути стильним» ущент спотворює виховання смаку в деяких жителів Прикарпаття. Надмірність у зовнішньому вигляді може призвести до втрати стилю і абсурду. Звідки ж насправді взявся такий потяг до експериментів із власним модним образом? Виявляється, причини цієї схильності мають свою незаперечну біографію. Ще з давніх-давен галицькі красуні вирізнялися з-поміж жінок усієї України особливо яскравим і вишуканим вбранням. До сьогодні характерною рисою прекрасної половини Івано-Франківщини залишився образ «королеви вечірки, що забула переодягнутися вранці». Щодня — як на свято — це, звісно, добре, проте яке коріння такої любові й звідки вона бере свій початок, спробував з’ясувати «VERSAL».

Досліджуючи давні традиції одягу Прикарпаття, варто розмежовувати вбрання селян і міських жителів. Костюм XV–XIX ст. був своєрідним ідентифікатором, за яким визначали приналежність людини до певної соціальної верстви. Дрібне панство в Східній Галичині, на відміну від місцевих селян, надавало перевагу чорному й сірому одягу. Яскраві, барвисті відтінки вважалися «мужицькими» — для нижчого класу. Майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю конструкції одягу та вишивки. Тканини обов`язково прикрашалися елементами рослинного орнаменту. Сутність такого дизайну — в обрядовому походженні. Таким чином селяни показували свою повну залежність від матінки-природи, яка їх годує.

Як би там не було, майже всі дослідники національного побуту одноголосно стверджують, що саме жінки Гуцульщини носили найбільше прикрас: персні, браслети, обручі, підвіски, намисто. І найчастіше мали чоботи лише на високих підборах. До речі, є й такий предмет одягу, який з усієї України носили лише на Прикарпатті й у Карпатах. Йдеться про різновид тогочасного взуття — стягнуті шматки шкіри, що вдягалися на полотняні панчохи. Більше того, називалися ті панчохи й дотепер уживаним і дивним словом «капці». Щоправда, сьогодні так іменують будь-яке взуття.

Звертаючись до стародавніх традицій і місцевого побуту, дізнаємося досить цікавий факт. Відомий український етнограф Олекса Воропай наголошує на тому, що найскладнішим і найяскравішим у всій стародавній Україні XVII–XIX ст. було народне вбрання гуцулів. Тут і насичені кольорові тканини, і неординарні оздоби зі шкіри, і найширший асортимент декоративних прикрас. Багато аксесуарів гуцули запозичили від мадярів, болгар та сербів. А основою стилю національного одягу дослідник визначає напрям бароко. Він проявляється у постійному перебільшенні модних тенденцій, насичених орнаментів, вишивки, мережива та жіночих оздоблень. Ось вам і відповідь щодо бажання надмірності в моді. Всьому причина — генетично трансформована галицька любов до надуживання модних елементів та артистизму у щоденному одязі.

Український етнолог Оксана Косміна, автор дослідницької праці «Українське народне вбрання», значної уваги надає саме кольору. Так, найбільш повноколірним був костюм молодої жінки, яка вважалася здатною до продовження роду. І навпаки, для одягу жінок старшого віку були характерні значно стриманіші кольори, аж до повної їх нівеляції. Звідси, очевидно, бере початок символічне кольорове навантаження сучасного «офісного» костюма з його популярною сіро-чорною гамою: щоб використання яскравих кольорів не відволікало від роботи й не акцентувало увагу на сексуальності жінки.

Сімейний статус жінки суттєво впливав на її зовнішній вигляд. В основному це стосувалося головного убору (хустки). На відміну від дівчат, заміжні пані ходили з покритою головою. На другий же день після весілля жінці покривали голову з відповідною обрядовістю, і вже після того «ходити простоволосою» або «світити волоссям» уважалося непристойним. Видатний етнограф Федір Вовк пише, що під час своїх антропологічних досліджень ніколи не стикався з труднощами, якщо просив якусь жінку оголити, наприклад, коліно. Та коли науковець казав скинути головний убір, то майже завжди чув обурення і протести.

Приємно дивує той факт, що навіть сьогодні івано-франківські модники полюбляють старовинні елементи. Місцевий дизайнер Люба Чернікова створює одяг у стилі «етно-модерн». Вона зауважує, що безліч давніх галицьких аксесуарів мають великий попит не лише в Західній Україні, але й на Сході. Особливо актуальним є застосування вишивки на будь-яких предметах одягу — від звичайних джинсів і аж до вечірньої дамської сумочки. Тут уже як фантазія розгуляється. А крайки (стародавні плетені чи ткані пояси) і в`язані прикраси взагалі протягом довгого часу залишаються поза конкуренцією. Родзинкою своїх творінь для місцевих стиляг дизайнер без вагань уважає застосування в одязі звичайної давньоукраїнської квітчастої хустки. Така, мабуть, є у кожного десь глибоко в бабусиній скрині. З цього раритетного аксесуару майстриня шиє сукні, спідниці й блузи. А про шалену популярність рідної вишиваної сорочки годі й говорити.

На початку 1920-го року, за європейськими віяннями, настала революція у зовнішності українських жінок: вони почали використовувати макіяж, палити, займатися спортом, ходити в кіно й на танці, поступово оголяти тіло. Проте війна радикально вплинула на моду. Елегантність і вишуканість утратили свою актуальність. Зручність, простота й практичність були основними критеріями тогочасного вбрання.

З приєднанням Західної України до Радянського Союзу центром галицької моди став Львів. У повоєнному карпатському регіоні перше, що впадало в очі приїжджих, — чистота вулиць і чепурні галичанки, які ходили в капелюшках і рукавичках. Стильний та імпозантний одяг місцевих ще довго залишався нашою візитівкою: навіть бідні вигідно відрізнялися від «східних побратимів». Анекдотичним є той факт, який неодноразово публікували історики: дружини радянських офіцерів, які захопили Західну Україну, до львівської опери одягали елегантні нічні сорочки, що знаходили в оселях місцевих жительок. Також партійна еліта, актори і митці спеціально «вибивали» собі відрядження до Львова, оскільки тут можна було купити вишуканий одяг тамтешніх кравців.

Як бачимо, асортимент модних деталей різноманітний. Єдине завдання — вдале їх поєднання. Ось тут і починаються перешкоди. Якщо природа обділила відчуттям смаку, то де його можна відшліфувати? Довелося добряче попотіти, аби знайти бодай одного стиліста в Івано-Франківську. Витративши купу зусиль і часу, нам пощастило познайомитися аж із двома. Стиліст Маріша Світла розповідає, що лише в Києві є потужна школа стилістики, де вона й навчалася цьому непростому ремеслу. Там постійно пропагують основну ідею: «Немає моди — є лише стиль».

На думку Маріші, зовнішній вигляд жінок Заходу і Сходу України має істотні відмінності. Наші дами щодня вдягаються як на свято, в той час як, наприклад у Дніпропетровську чи в Києві, перевага — за європейською простотою та зручністю.

«В Івано-Франківську, — каже Маріша, — послуги стиліста не користуються попитом. Можливо, це пов`язано з відсутністю реклами або ж недостатнім розумінням необхідності удосконалювати свій стиль. Протягом усієї практики до мене звернулися за професійною консультацією лише дві клієнтки. Обидві панянки чесно зізналися у відсутності модного смаку і попросили підібрати все необхідне: від взуття — до рукавичок».

Перед тим, як вийти з дому, Маріша Світла радить жінкам спочатку подивитися в дзеркало і визначити, що потрібно зняти з себе, а не навпаки — додати.

Інший місцевий стиліст і дизайнер Анна Богдан звертає увагу на основу, яка має бути в гардеробі кожної жінки: джинси, міжсезонний кардиган та нейтральна сукня. Обов`язкова умова — хороша якість цих речей. Основну проблему Анна вбачає у впливі радянської влади, яка добряче попсувала культуру нашої моди. Мовляв, потяг до вишуканого і яскравого образу залишився, а як це зробити зі смаком — про це вже знає не кожен. «Одного разу до мене прийшла клієнтка, яка забажала мати сукню «не таку, як у всіх», — розповідає стиліст. — Кількість золотих прикрас на дівчині вражала. Вона нагадувала розцяцьковану новорічну ялинку. Та при цьому брудне взуття і такі ж нігті шокували мене. Ось такий сумний контраст доводиться спостерігати частенько».

Пошук власної індивідуальності через призму мінливої моди не варто обмежувати лише одягом і прикрасами. Постійно тримати руку на пульсі останніх подій, спілкуватися з цікавими людьми, досліджувати модні тенденції в будь-якій сфері — все це розвиває інтелект і показує, де ж прихована саме ваша «родзинка». Тим паче, в Івано-Франківську маємо цілу купу таких можливостей. Сьогодні, наприклад, можна піти на зустріч до кіноклубу, що в культурно-мистецькому центрі «Є», та дізнатися різні модні цікавинки. Завтра — відвідати одну з тематичних вечірок, які часто проходять у багатьох закладах міста. Ну а післязавтра… Втім, то вже на ваш вибір! І не важливо — буде це театр, нічний клуб чи бібліотека. Різноманітність світогляду удосконалює сучасну особистість та виховує смак. Було б бажання.